Ансамбль “Древо” зберігає унікальну школу традиційного співу України, яка визнана як світова цінність. Сьогодні записані пісні “Древа”, зняті фільми, численні наукові роботи написані на їхній “живій матерії”. 

“Древо” — ансамбль села Крячківка (Полтавщина), відомий далеко за межами України своєю унікальною технікою багатоголосся, вперше зібрався в 1958 році. Ансамбль “Древо” має учнів у Західній Європі, Америці, і навіть в Японії. Він виростив багатьох науковців, режисерів, співаків та акторів. Зокрема, учнями “Древа” є Ніна Матвієнко і тріо “Золоті ключі” (Київ), Мар’яна Садовська (Кьольн), Євген Єфремов (етномузиколог) і київський ансамбль “Древо“, режисер Сергій Ковалевич (Москва), Наталка Половинка, мистецький центр “Майстерня пісні” (Львів) та багато інших.

Пісня “Древа” “Ой у неділю рано” здобула гран-прі на міжнародному конкурсі записів музики світу Svetozar Stracina Grand Prix 2003 (Братислава, Словаччина).

Учасниці «Древа» виконують старовинні пісні Полтавщини (XVIII—XIX ст.), а також пісні, складені чи доповнені ними самими.

У вересні 2010 р. Древо святкувало своє 50-річчя а також 80-літній ювілей Галини Якимівни Попко, заслуженого діяча культури України, керівника і найстаршої в Древі. 29.12.2011 року Галина Якимівна відійшла. Вона – Майстер, хранитель Пісні, вчитель, людина великого серця. На таких людях стоїть світ. Знання як жити, яке несла і передавала нам усім Галина Якимівна, ми будемо берегти і нести далі.

Зараз виступає вже четвертий склад ансамблю. Є двоє осіб, які в Древі з самого початку – це Надія Микитівна та Федір Олександрович Роздабари. Ніна Петрівна Рева доєдналась до гурту трохи пізніше. Галина Натолока, Алла Дмитренко, Валентина Джим, Надія Рвач і Ніна Забава належать до молодшого покоління Древа.

Для багатьох Древо досі асоціюється з іменами Пріски Загорулько, Тетяни Кривенко, Марії Маліженко, Михайла Володька, Анатолія Попка і особливо з Ганною Левадою (бабою Ганною). Цей сайт зроблено заради світлої пам’яті про цих великих людей.

“Офіційну” історію Древа з перших вуст Ви можете прочитати тут – текст Галини Якимівни, редакція буклету – управління культури Полтави.

Інші – про Древо:

[…]
Мальовниче село Крячківку знають далеко за Полтавою, та й за Україною, бо тут зберігає традицію автентичного співу дивовижний ансамбль “Древо”, який має власну неповторну тембральну палітру. Пісні полтавчан – епічні, часто з химерними і трагічними сюжетами. До старовинних пісень і ритуалів співаки з Крячківки додають власні твори, що опираються на традицію.

“Ґарджєніце: світло в снігах”
АВТЕНТИКА
Мар’яна САВКА

[…]
Найочікуванішим номером програми був виступ легендарного ансамблю “Древо”. Так, саме легендарного, бо цей унікальний сільський колектив знаний серед фахівців та поціновувачів фольклорного співу по всьому світові.
Але трохи історії: у Крячківці завжди співали: і на свята, і у жнива, і в радості, і в горі не затихала українська пісня. В 1958 році відомий композитор та фольклорист Володимир Матвієнко під час своєї експедиції завітав до села. Влітку у обідню пору він почув спів: “Яке багатоголосся!” Так з легкої руки видатного метра “Древо”, яке коренями росло в маленькому селі, розкинуло свої віти по світах.
Починали з районного конкурсу, далі вийшли у фіналісти радіоконкурсу “Золоті ключі”. Потім – поїздка до Москви та запис на фірмі “Мелодія”. За ці роки були гастрольні поїздки по країні та за кордон, численні конкурси, концерти, записи, озвучені художні та анімаційні фільми…

“Крячківка – територія пісні”
Олександр Кочубей
Сільський ренесанс, http://h.ua/story/43243/

Був такий термін в середньовічній культурі – «безіменний архітектор Всесвіту». Так є і донині – творці та співаки фольклору тримаючи на своїх плечах склепіння нашої культури, яка невідворотно йде у землю, найчастіше залишаються «безіменними архітекторами всесвіту», про буття яких ми навіть не підозрюємо. Як можна об’єктивно оцінити значення «Древа»? В цьому є протиріччя не до розв’язання, адже оцінюючи частку традиційної культури ти зазіхаєш на оцінку значення української традиційної культури в цілому. Хто оцінює? Той, хто життям своїм до неї не може доторкнутись? Міський житель XXI сторіччя, для якого фольклор – дивний відблиск культури, яка є для нього екзотикою, нічним флюрисцентним світінням над цвинтарем давньої української цивілізації?

З іншого боку доба медіа-технологій, який стане останньою для цієї культури, заховала для нас голоси та імена тих, чиє життя в інший час та за інших обставин зостались би невідомими. І ми знаємо, що за несамовитими голосами «Древа», які прийняли в себе та виспівали собою традицію стоять конкретні живі люди. Люди, чий голос і чий геній обпікав душі неофітів таким болем та ніжністю, такою любов’ю, такою людяністю та простотою, таким нелюдським криком туги, вібруючим в цих піснях, що опік цей часто не міг минути безслідно. Вони – одні з остатніх, хто давав нам можливість дотику до живої традиції. Давав можливість зробити «чуже» «своїм» – можливість увійти, відчути, прожити. Вони заміняли бабусь та матерів та старших сестер, які не вміють співати. Вони були мостами затихсвіт. Але «Древо» було чимсь більшим. «Древо» утримувало канон. Тримало планку. «Древо» було камертоном. «Древо» є і залишиться високою класикою фольклору.

Я не знаю як об’єктивно оцінити значення «Древа». Не знаю, чи «Древо» потребує сайтів та статей про значення «Древа». Можливо, цей радше потрібно чиїйсь дочці чи онуці, яка живе в селі Крячківка та муркоче собі під ніс знайомі мелодії. Чи існує така людина? І чи можуть помогти їй чужі слова увірувати, що драматична доля, яку проживає кожна сільська співачка варта того, щоб її прожити в новому часі? Прожити і виспівати.

Одна геніальна вчителька, яка прожила свій вік недалеко від Миргорода, говорила: «краще курку за життя, ніж квіти на могилу». Мені зле від всіх пишних та красивих слів, за якими безсилість. Мені пощастило. Мій опік був отриманий при особистій зустрічі і тому був сильним. Завдяки Мар’яні Садовській, яка возила в цю «зону» людей, наче Сталкер. В моєму архіві є фотографія глиняної похиленої злиденної хатини під солом’яною стріхою – хати однієї з найвидатніших українських співачок 20 століття, відомою лише вузькому колі етномузикологів. Хтось знає її просто як бабу Ганну. Згорблена недолею висушена як билина баба Ганна стоїть на своєму вбогому подвір’ї перед групою молодих жінок в кросівках з фотоапаратами і розповідає нам історію звірячої нелюдськості та наруги. Історію, яку не витримає цей папір. Баба Ганна вже не може співати. Вона лише плаче. Стискаючи в своїх кістлявих тремтячих рученьках долоні Мар’янки вона плаче і питає: «За що, діточки? За що…».

Я тільки хочу сказати «спасибі» всім, хто тримав мене за руку своїми висушеними спрацьованими пальцями. Чиї голоси допомогли в найважчі хвилі життя вистояти та віднайти в собі силу. Тим, хто дав зрозуміти, що Україна – це не жовто-блакитний прапор, шароварні концерти по телебаченню та брехливі підручники історії. А щось так глибоке і сповнене такої несамовитої таємничої сили, що й досі, коли чуєш цей звук, душа заходиться глибинним плачем. Плачем від неможливості доторкнутися до цього несамовитого світу, який йде зі світу разом з Вами. Мої дорогі, рідні, сивоголові титани, я не знаю, що буде з цим світом, коли ви нас залишите. Чиї плечі понесуть на собі купол української ночі. Ночі, в якій пісня стає дорогою у безмежність.

Марія Ясінська
театрознавець
Краків, 07.2012

Зустріч з Древом була неймовірною – потрібно було позбутись усіх масок і заглибитись безпосередньо до своїх власних коренів. Нічого не можна було приховати в голосі – вони чули все і просто плескали руками, не кажучи, красиво чи ні, але правильно чи неправильно.

Я ніколи не забуду, коли Ніна почала співати – я була у своїй групі і вона почала з пісні, щоб навчити нас. Її спів практично пронизував мене, її голос був дуже сильним, але вона була спокійна. Я ніколи не чула такого високого і щільного голосу раніше. Це було фізичне. Як різкий промінь, котрого не можна уникнути, як промінь світла, спів проходив крізь нас. Всі вони – Галина, Надія і Ніна – торкнулися нас безпосередньо, розбудили нас. Їхня пісня була багатогранна – вони були багатьма обличчями однієї пісні.

З ними ми почали відчувати наскільки ми можемо рости і який довгий шлях ще перед нами. На кілька днів нам дали шанс вирости і змінитись – прийняти Голос і відкритись для нього, якщо вистарчить хоробрості. Вони дали нам насіння, а ми повинні рости.

Irena Tomazin
спавічка, актриса
Словенія

Жінки з Древа випромінюють легкість, гумор, і силу, назбирану протягом життя. Їхні голоси і традиційна українська пісня, котру вони співають – це чи не найбільші музичні скарби, які я коли-небудь зустрічав. Коли я їх зустрів, це нагадало мені про щось, що мій українсько-єврейський
дідусь завжди говорив мені: “Коли зустрічаєш щось більше, ніж ти сам, замовкни і відкрий очі! “Це, звичайно, задоволення закрити свій рот, дивитися і слухати неймовірних жінок із Древа. Те, як вони несуть свої традиції, має стати прикладом для всіх нас. Дивитися і слухати – це справжня музика, це реальні музиканти!

Asa Horvitz
актор
США